«Під час Другої світової війни на Донбасі працювало розгалужене підпілля ОУН». «Молоду гвардію» з Краснодону створили українські націоналісти». «Націоналіст Євген Стахів підтримував зв’язок з «Молодою гвардією»... За останні роки написано чимало статей, де одні міфи (про керівну роль комуністичної партії) поміняли на інші – визначну роль підпілля ОУН на Сході України. На Луганщині, батьківщині «Молодої гвардії», ці протиріччя сильно погострилися, бо стара комсомольська еліта, що очолює сьогодні область, в офіційній пропаганді ставить «героїв-молодогвардійців» на противагу «бандерівцям, що стріляли нам в спину». Доказами ніхто не переймається: «Бандерівців у нас взагалі не було, а молодогвардійці віддали життя в боротьбі з фашизмом, що сьогодні підводить голову в «оранжевій» Україні!» Отже, у цьому матеріалі ми хочемо, спираючись лише на факти, показати, що відомо про підпілля ОУН у Ворошиловградській (нині - Луганській) області. Максим Бернацький Участь цієї людини у справах ОУН – беззаперечна, підтвердження знаходимо і в справі НКДБ, і в свідченнях інших членів підпілля. Біографія Максима Івановича Бернацького – яскрава та наповнена різкими змінами, на які було таким багатим ХХ сторіччя. Народився він 1889 року на Києвщині у селі Білогородка (нині – Києво-Святошинського району Київської області). Закінчив семінарію, учительський інститут, під час Першої світової став прапорщиком, командував взводом. Далі – участь у бурхливих подіях часів Української народної республіки. Про це Бернацькому нагадали в 1930 році – його арештували («за связь с националистами» – як стверджується у смертному вироку 1945 року). Проте відпустили і 1935 року Бернацький став професором української філології Ворошиловградського педагогічного інституту. На початку війни з Німеччиною мав можливість евакуюватися, але залишився у Ворошиловграді. У Луганському архіві СБУ залишилися протоколи допитів Бернацького. Оскільки влада не використовували «справу Бернацького» у пропаганді, можна припустити, що слідство велося «чесно», хоч і з використаннями довготривалих допитів (до 18 годин); комуністи, повернувшись, на окуповані території, ймовірно, насправді хотіли знати, що ж тут відбувалося за їхню відсутність. Із свідчень Бернацького виходить, що вступити до ОУН його вмовив такий собі «Євген», який відрекомендувався представником «Прес-бюро «Україна». «Євген» розповів про Акт відновлення Української Держави, про те, як німці ув’язнили за це Степана Бандеру. Він доводив, що ОУН буде боротися на два фронти – проти гітлерівців та більшовиків, після чого запропонував Бернацькому стати редактором газети «Нове життя». Бернацький взяв пропозицію. Газета «Нове життя», що містила переважно брутальну нацистську пропаганду, виходила накладами від 3000 до 20000 примірників. Але завдання полягало в об’єднані навколо редакції націоналістично налаштованих українців. Таких виявилося чимало. Працівники «Нового слова» поділили поміж собою напрямки діяльності. Олександр Василенковідповідав за агітацію в сільських регіонах, Павло Данилейченко працював у культмасовому секторі (театри, гуртки, капела бандуристів, школи), Володимир Максимович ретельно вивчав бюлетені ОУН, і вів бесіди з відвідувачами редакції, зондуючи ґрунт для залучення нових підпільників. Ця четвірка і виконувала роль Ворошиловградського обласного Проводу ОУН. З Бернацьким тримали зв’язок на Західній України. Він приймав у Ворошиловграді та створював умови для роботи агентів Теодора Лічмана, Митрофана Іванова та «Оксани». Лічман і Митрофанов зустрічалися і виступали на курсах української мови, які організував Бернацький. Приміщення курсів на вул. Луначарського, яке відвідували близька 150 слухачів, стало «серьезной и компактной базой для ОУН» – так показав Бернацький на допиті. Після відступу гітлерівців з Луганщини, Максим Бернацький вирушив за ними, займався друком «Нового слова» та інших газет на Донеччині, Дніпропетровщині, Одещині. Редактора заарештовано 8 серпня 1944 року в селі Богопілля Одеської області, де він переховувався, працюючи регентом церковного хору в храмі Покрови. 2 березня 1945 року Бернацькому затвердили смертний вирок, розстріляли його у квітні. В анкеті, які заповнили після арешту Бернацького з його слів, у графі «социальное и политическое прошлое»написано: «по убеждению – украинский националист». «Євген» Стахів Після смерті Василя Кука, останнього командувача УПА, Євген Стахів – єдина фігура з «повстанської» минувшини, що намагається впливати на сучасне політичне життя України. Він представляється керівником підпілля ОУН на теренах Донбасу. Кавалеру орденів «За заслуги» та «Ярослава Мудрого 5 ступеню» наразі рівно 90 років. Після війни Стахову вдалося емігрувати до США. Його особа була вже відомою КДБ – Олександр Фадєєв у романі «Молода гвардія» не випадково дав героєві-зраднику ім’я «Євген Стахович». Євген Стахів мешкає в Штатах і часто приїздить в Україну. У вересні 2008 року ветеран відвідав Донецьк, де зустрівся з журналістами. В інтерв’ю газеті «Время Луганска» він приділив чимало уваги саме підпіллю ОУН у Луганській області. Спогади вийшли дещо кінематографічними – у дусі улюблених в усьому світі шпигунських серіалів. Ось «Євген», маючи «корочку» журналіста, з’являється в Луганську, знайомиться з місцевою професурою (зокрема з Бернацьким) і дізнається про нараду вчителів області які вирішували, якою мовою викладати у «новій школі». Схилялися до російської, але вчасно бере слово «Євген»: «Я приїхав з Маріуполя, кореспондент газети. Є німецьке розпорядження, що на території радянської України всі школи мають бути українськими. І Донецьк, і Луганськ – то є Радянська Україна». І тоді поставили питання ще раз: «То на якій мові відкриваємо школи?» Всі одноголосно відповіли: «Українською!». Далі він розказує про українізацію «Нового життя»: «Я поцікавився, чи є у Луганську україномовна газета, бо такі вже були у Констянтинівці, в Горлівці, в Краматорську – всюди, де я вже побував. Дізнавшись, що є тільки російськомовна, ми пішли до редакції «Нового життя». Редактору я розповів те, що й вчителям – про німецькі вказівки щодо української мови. Редактор відповів, що не може робити українську газету, і тоді я сказав, що віднині редактором буде Бернацький». Це вже схоже на апокриф, проте фактом залишається призначення Бернацького редактором газети саме з подачі «Євгена». Лише одне засмучує, чому Бернацький не називає прізвища «Стахів» на допитах, бо ж, якщо той був людиною публічною і навіть діяв від імені німців, якесь прізвище він мав називати? «Молода Гвардія» та ОУН Інтрига: «Молодогвардійці» були українськими націоналістами і діяли під «кришею» ОУН» видалася цікавою багатьом. Ця версія виникла саме під час появи нових відомостей про ОУН на Донбасі з розсекречених архівів КДБ. Проте жодного доказу перетинання цих організацій не існує. У тому ж інтерв’ю газеті «Время Луганска» на питання про «Молоду гвардію», пан Євген переказує статтю з московської газети «Совершенно секретно», додавши, що сам він під час війни нічого про таку організацію та про потужне радянське підпілля не чув. Також існує думка, що «Молодої Гвардії» взагалі не існувало. Підпільна організація «Молода гвардія» з шахтарського містечка Красно дон - радянський символ непокори та непримиренності до загарбників. Молодогвардійці – канонізовані герої СССР, були ще й земляками, це також важило чимало. Після «перебудови» відбулося кілька спроб переосмислити діяльність організації, висловлювалися думки, що це був стихійний, часто хуліганський протест підлітків проти ненависної чужинської влади. І добре – без ореолу радянської пропаганди краснодонці здавалися більш людяними та природними. Але повернення в ідеологічне коло відбулося швидко. Уже в 2000-ні роки «Молоду гвардію» взяли у політичні попутники проросійськи налаштовані організації, зокрема Луганська організація Партії регіонів. 65-річчя організації святкувалося на всеукраїнському рівні. Депутати Луганської облради навіть пропонували президентові Ющенку дати загиблим краснодонцям звання Героїв України. Отже, молодогвардійці - герої на всі часи? Існує й інша думка: «Молода Гвардія» – це суцільний міф, невдала розробка комуністичної пропаганди. Луганський журналіст Михайло Бублик вже з десяток років працює в архівах, розшукуючи документи про діяльність комсомольського підпілля на теренах Донбасу. Пан Михайло твердо і безапеляційно стверджує: «Не існує ЖОДНОГО ПІДТВЕРДЖЕННЯ діяльності «Молодої гвардії». – Існування «Молодої гвардії» ніколи й ніким не було доведене. Поясню. Що таке організація – підпільна чи будь-яка? Це структура, яка залишає зо собою матеріальні докази існування. Є два основних типи документів, які б могли дати підстави вважати реальним існування цієї підпільної організації: це документи власне організації та карні справи проти членів організації. Але жодного документа, який міг би підтвердити діяльність «Молодої Гвардії» не існує. – Проте, ці люди - краснодонські юнаки – загинули. Про це є точні відомості… – Так, відомо, що окупаційна влада розстріляла певну кількість людей у Краснодонському районі, їхні тіла поскидали в шурф. Виникає питання – за що їх стратили? Навіть за окупаційної влади мала бути певна документація – наприклад, вироки суду. Поліція на власний розсуд не могла діяти. Вона мусила звітувати перед німецькою адміністрацією. Якщо суду не було, мало бути щось інше – звіти поліційної управи, гестапо. Бо ж точно відомо, що молоді краснодонці сиділи в камерах, відомо, що їх допитували й катували, але де всі ці документи, протоколи, вироки – ніхто не знає. Я питався і Анатолія Никитенка, директора музею “Молода гвардія”, чи залишилися подібні документи? - Жодного. Зробимо підсумки: підтверджень існування «Молодої гвардії» не знаходимо серед документів німецьких каральних органів, не збереглося й документів власне «Молодої гвардії». – А документи радянських органів? Коли до Краснодону ввійшла Червона армія, почалися перевірки, слідство над зрадниками. Що вони виявили? – Це третій тип документів, якій міг би допомогти намалювати повну картину – слідчі матеріали радянських органів. Тут уже згадок про «Молоду Гвардію» багато. Проте коли почнеш міркувати над появою цих згадок… Візьмемо свідчення Геннадія Почепцова – «канонічного» зрадника. Я особисто читав цю справу, - це багато томів. На перших допитах у НКДБ в лютому-березні 1943-го ні про яку «Молоду гвардію» він не заїкається – Почепцов знає лише організацію під назвою «Молот». Цитата з ранішнього протоколу: «Геннадий Почепцов… своими провокаторскими действиями предал подпольную комсомольскую организацию «Молот», члены которой немецкими оккупантами были зверски замучены и брошены в шурф». Допити йдуть далі: «Каково было название вашей организации?» Ответ: «Со слов Главана Бориса подпольная организация называлась «Молот». Уже в полиции я узнал, что ее почему-то называют «Молодая гвардия». Завважимо, що спочатку він не каже «і», а вважає «Молот» і «Молоду гвардію» однією організацією. А в протоколі від 24 березня він вже видавлює: «Я був таємним агентом поліції, видав підпільну комсомольську організацію «Молот» і підпільний партизанський загін «Молода гвардія». Ну, а після 5 червня з протоколів зникає взагалі «Молот». «Молоду гвардію» називають і партизанським загоном, і партизанською групою. Є різниця – партизанська група і підпільна організація? – Чи можна принаймні приписати якісь виступи проти німців діяльності підпілля? Якщо шукати відомості про «Молоду гвардію», відразу потрапляєш на подібні рядки: «Воевали ребята по-партизански, рискованно, неся большие потери, и это, как было отмечено на пресс-конференции в Луганске, в конечном счете привело к провалу организации». – На територіях Сталінської, Ворошиловградської областей і частини Ростовської області діяла фельджандармерія. Ернст Ренатус, він з листопаду 1942 по лютий 1943 року обирав посаду заступника шефа жандармського загону «Гауптманшафт» залишив спогади. Він пише, що становище на Донбасі було спокійним. Після повернення радянської влади масово допитували поліцаїв, слідчих – жодний не сказав про прояви діяльності підпільників... Слідчий краснодонської районної поліції Михайло Кулєшов, що допитував краснодонську молодь перед стратою – нічого про це не чув. – Про ці подвиги активно розказували рідні й близькі, Іван Туркенич, що залишився живий і повернувся до Краснодону. – Так, четвертий тип доказів – це спогади очевидців. Вся побудова цих доказів рухнула, коли в 1959 році реабілітували Віктора Трет’якевич – офіційного зрадника. Свідчення родичів фантастично різняться. Щодо Туркенича, це – кадровий військовий. Він втік з полону і опинився в Краснодоні. І в нього напевне запитали: «Хлопче, а що ти робив на окупованій території? Чи, бува, ти не співпрацював з окупантами?» І Туркенич пише суцільну фантастику, яка потім перейшла в книгу Алєксандра Фадеєва та у фільм: і машини у кювет скидали, і худобу розганяли, і біржу праці палили, зброю збирали, і вішали в парку поліцаїв. Все це є й у спогадах близьких, зокрема мати страченого Василя Пиріжка, зі слів Туркенича, пише спогади, як її син з товаришами вішають у парку поліцаїв. Повторюю – серед допитаних радянськими органами ніхто нічого про це не чув. Слідчий Кулєшов зміг розказати тільки про пограбування машини з різдвяними подарунками. Про це дійсно є кілька свідчень: Почепцов на допитах зізнається: він знав, що юнаки пограбували німецьку машину з подарунками і вирішили роздати солодощі у клубі ім. Горького. Було багато молоді, та у клуб приїхав німець з шахтуправи і помітив на підлозі обгортку від німецької цукерки. Наступного дня заарештували директора клубу Мошкова і почалися арешти. – Однак німці страчують кілька десятків людей, червоні знаходять впливову організацію, яка стає відомою на весь світ. Чим це пояснити? – Хто допитував краснодонців? Не німці. Ці слідчі були звичайні радянські люди, які добре пам’ятали процеси 30-х років. Вони звикли, що треба догоджати керівництву, що, раз взялися за справу, має бути результат. Так саме і у радянських органів мала бути робота на результат – вірогідно, розказати про героїчну боротьбу радянської молоді на щойно звільнених територіях. Зазначимо, що стаття про подвиги краснодонських підпільників з’явилася через два дні після повернення Червоної армії в Краснодон. Судіть самі – чи можна було за два дні встановити достовірні факти? Що ж було? Дізнатись все складніше Координатор «Східно-української історико-краєзнавчої асоціації» Олександр Добровольський із Донеччини стверджує, що лише на території Донецької області «діяли тисячі членів ОУН, які впливали на близько 10000 людей – членів об’єднання «Просвіта». Він має у архиві і фото Стахова, і фото Максима Бернацького, коли той вже переїхав працювати до Єнакієва. Добровольский каже, що визвольний рух на Донеччині жеврів до 1958 року, і він «особисто копіював в архівах Донецького СБУ листівки організації «Союз борців за визволення України». Начебто, члени підпілля малювали великі плакати «Геть Московську окупацію!», «Хай живе самостійна Україна!» і розвішували їх у людних місцях. Проте, працюючи з архівами, історик звернув увагу, що «у наш час він не може знайти документи з якими працював на початку 2000-х років»: «Купу листівок я свого часу скопіював у Донецькому архіві СБУ, але думаю, що їх уже спалили, як і багато інших доказів активного визвольного руху на Донбасі». Ярослав Гребенюк, спеціально для «ОстроВ»
